Олексій народився в місті Берестин (Красноград) Харківської області.
Шкільні роки проходили у Красноградській школі №1.
У період з 1995 по 1998 роки навчався у Красноградскьому ПТУ №28 за спеціальністю “Монтажника по монтажу внутрішніх робіт”.
Після закінчення середньої освіти пішов в армію. Служив в військовій частині А0301, де здобув військову професію “старший навідник”.
Після служби влаштувався на роботу “Монтером колії 2-го розряду ПЧ -14”, де працював з 1999 по 2023 роки. Колеги по роботі вважали Олексія відповідальною людиною, відданим працівником, який завжди прагнув вдосконалюватися.
У 2000 р. вступив до Красноградського технікуму механізації сільського господарства імені
Ф. Я. Тимошенка, де здобув спеціальність “технік-механік”.
Олексій дуже любив тварин. Він був вірним другом та побратимом, завжди готовий прийти на допомогу, люблячим батьком, турботливим сином. Дуже болісно переживав за долю нашої країни, багато його друзів боронили її з 2014 року, він усіляко допомагав їм.
28 серпня 2023 року прийняв рішення піти добровольцем і став на захист України.
Служив в механізованій роті механізованого батальйону, військова частина А4741, мужньо бив ворога та сумлінно виконував військовий обовʼязок.
В бою за Україну, її свободу та незалежність, загинув поблизу н.п. Очеретине Покровського району Донецької області.
Вічна пам’ять і слава Герою!
“А ти на небо зовсім рано полетів,
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе…
Кричала мама: «Повернись, не покидай!»
До твого серця щільно притуляла вухо,
Все повторяла: «Сину, не вмирай…»
Замовк весь світ, довкола стало глухо.
її слова врізалися в серця,
І люди умивалися сльозами.
Не поведе тебе вже до вінця,
Спинився рід, й скінчилось все для мами….
Лиш день і ніч, і зболена душа,
І чорна хустка, що закрила сонце й небо.
Тобі написано посмертного вірша,
Але тобі вже там цього всього не треба.
Тепер ти ангел і до неї прилітай,
Обнявши крилами нечутно, ледь торкнувшись,
Ти маму в ніч холодну зігрівай,
Щоби відчула, що ти поряд, посміхнувшись.
Бо в сиротини тут опори більш нема,
Ти був єдиною надією на старість.
Для тебе все старалась, та дарма,
Нема онуків, хто відчує жалість…
Від вітру й сніговиці захищай,
Щоб не промокла під дощем холодним.
Сховай від граду той мізерний урожай,
Щоб цілий рік не був її голодним.
Від спеки в літню днину прикривай,
Щоб не нагрілась голова на сонці,
І сльози теплим вітром витирай,
Щоб хусточка просохла у долоньці…”
(Лариса Ягула Семеген)