«Чи любите ви Україну?» — це запитання, виголошене перед тисячами людей у 1990-х, змінило долі багатьох. Владика Павло Василик, перший єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, пройшов радянські тюрми й заслання, пережив десятиліття підпілля, але не дозволив системі зробити себе невільником.
До 100-річчя від дня народження єпископа публікуємо спогади тих, хто знав його особисто: священників, які багато років служили поруч — о. Валерія Сиротюка, о. Василя Мельничука та о. Миколи Романенчука, а також дослідників Інституту історії Церкви УКУ — о. д-ра Василя Гаранджі та кандидата історичних наук о. Тараса Бублика.
Портрет владики Павла Василика, авторства його молодшого брата — Романа
Пастир, який промовляв до серця
Для адміністратора катедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях о. Валерія Сиротюка владика Павло Василик був не лише єпископом, а й духовним батьком і наставником. Їхнє багаторічне спілкування почалося в перші роки священничого служіння о. Валерія й охопило спільні прощі, пастирські поїздки, родинні події, вінчання та хрещення дітей.
Перша зустріч із владикою Павлом відбулася ще на початку 1990-х років — у час, коли після служби в радянській армії молодий Валерій переживав глибоке переосмислення свого життя. Повернувшись із Латвії, де вперше побачив прагнення людей до свободи, а згодом ставши свідком перепоховання жертв комуністичних репресій у Дем’яновому Лазі, він уперше почув проповідь владики Павла.
«Він говорив без паперу, від серця. Його слово було живим, сильним, сповненим любові до Бога, України й українського народу», — пригадує о. Валерій. Саме тоді майбутній священник зрозумів, що перед ним — пастир, який не просто виголошує проповідь, а звертається до кожної людини особисто.
«Наприкінці проповіді владика запитав: „Чи любите ви Україну?“. Тисячі людей підняли руки: „Любимо!“. Потім пролунало друге запитання: „Чи обіцяєте служити Богові, Церкві й українському народові?“. І знову всі відповіли: „Обіцяємо!“. Я теж підняв руку. Тоді ще не усвідомлював, наскільки доленосною стане для мене ця мить», — каже священник.
Залишався єпископом за будь-яких обставин
За роки спільного служіння о. Валерій неодноразово супроводжував владику Павла в поїздках. Особливо священнику запам’яталася подорож до Криму на початку 2000-х років. Лікарі рекомендували владиці пройти лікування в санаторії, однак навіть там він не переставав бути пастирем.
«Здавалося б, це мав бути час лікування й відпочинку. Але владика Павло не вмів бути просто відпочивальником. Він залишався єпископом за будь-яких обставин», — згадує о. Валерій. За його словами, владика Павло завжди знаходив нагоду свідчити про Бога — на пляжі, під час прогулянок, у звичайних розмовах із людьми.
«Він знайомився з людьми, відповідав на їхні запитання. Побачивши його, багато хто говорив: „Батюшка прийшов“. І ця проста людська довіра відкривала двері для щирих розмов про віру», — розповідає душпастир.
Під час цієї поїздки жителі села Ворисаєве поблизу Євпаторії запросили владику Павла до себе. Попри літню спеку, він одягнув повне архиєрейське облачення, панагію, узяв пастирський жезл і поїхав до людей так, як належить єпископові. «Він ніколи не забував, ким є і яке служіння довірив йому Господь», — каже о. Валерій, для якого ця поїздка стала одним із перших свідчень присутності владики Павла на кримській землі — ще до того, як там почало активно розвиватися душпастирство УГКЦ.
«Свою працю як єпископ не змінив, а подвоїв»
За словами о. Тараса Бублика, після звільнення з ув’язнення владика Павло не лише повернувся до душпастирської діяльності, а значно її розширив. Він служив Літургії, сповідав, катехизував дітей, уділяв Святі Таїнства й опікувався підпільними громадами.
В одному з архівних інтерв’ю єпископ згадував: «Від того часу я свою працю як єпископ не змінив, а більш подвоїв, ще з більшим запалом». Про масштаби цього служіння свідчать і його спогади: «Я постійно сповідав. Сповідав цілими годинами — по 500 і більше людей протягом однієї ночі. Неділі і свята тривали кожного дня, не було святочних днів окремих, а все було свято, бо все правилася Служба Божа. Я протягом доби відправляв по три Служби Божі і говорив трипроповіді. Я наговорився… Якби так треба було списати те, що я переговорив на повчальних науках, на проповідях, то були би стоси книг».
Не мав академічної освіти, але вражав ерудицією
Однією з рис, яка найбільше дивувала тих, хто знав владику Павла, була його виняткова ерудиція. Попри те, що він не мав можливості здобути повноцінну академічну освіту, його знання і життєва мудрість нерідко перевершували людей із науковими ступенями.
«Це була людина, яка не мала можливості здобути повноцінну академічну освіту. Його університетами були підпільна Українська Греко-Католицька Церква, тюрми та табори Мордовії… Для мене й досі залишається загадкою, як людина, позбавлена можливості навчатися у вищих навчальних закладах, змогла досягти такого рівня знань. Очевидно, це був плід неймовірної праці над собою, великої любові до книги та Божого дару», — ділиться своїми спостереженнями о. Валерій Сиротюк.
Подібне враження залишилося й в о. Василя Мельничука: «Він не мав базової богословської освіти — навчався в гімназії, а згодом у підпільній семінарії. Але мав життєву мудрість, яка мене завжди вражала. Він часто говорив у своїх проповідях чи під час розмов про те, що писали великі богослови. Зрозуміло, що він не міг знати цього з книжок — лише з особистого досвіду й глибокого внутрішнього переконання… Думаю, саме Дух Святий відкривав владиці Павлові такі істини».
Пам’ятав імена й умів бути близьким
Попри принциповість, владика Павло мав добре почуття гумору, легко знаходив спільну мову з людьми різного віку і статусу, пам’ятав імена, цікавився життям родин, умів підтримати й пожартувати.
Особливо тепло о. Валерій Сиротюк згадує хрещення своєї доньки: «Коли владика прийшов до храму, він запитав нас із дружиною: „Як буде зватися дитина?“. Ми відповіли: „Хочемо назвати її Яною“. Владика усміхнувся й сказав: „Я не знаю такого українського імені. Я знаю ім’я Іванка. Нехай буде Анна-Іванна“. Ми погодилися, і саме під цим ім’ям він охрестив і миропомазав нашу доньку. Хоч удома ми й надалі називаємо її Яною, для нас цей спогад залишається дуже дорогим, адже в ньому відобразилися і батьківська турбота владики, і його любов до української традиції, і його особливе ставлення до кожної людини».
Душпастир, який не ховався
Для о. Василя Мельничука владика Павло був особливою постаттю ще з дитинства. Майбутній священник бачив, як той приїздив до його рідного села, і вже тоді помітив одну рису, яка вирізняла його серед інших душпастирів підпільної Церкви.
У той час більшість священників через переслідування служили Літургії по хатах. Натомість, за словами о. Василя, владика Павло всіляко прагнув, щоб богослужіння звершували саме в храмі. «Я бачив, як у церкві вночі світилося світло, і з раннього дитинства о. Павло мені запам’ятався як священник, який не лише в хаті служить, але в церкві», — розповідає священник.
Після повернення з війська о. Василь вступив до семінарії і дедалі більше переконувався, що перед ним людина зовсім іншого масштабу. Навіть у часи підпілля владика Павло не погоджувався на напівміри.
«Інші священники через небезпеку часто вдягали лише єпитрахиль і співали тихенько. А він вдягався як належить і співав на повний голос. Для мене це була школа, побудована на особистому прикладі», — каже о. Василь Мельничук.
Служив без кордонів
Підпільне служіння владики Павла не обмежувалося Галичиною. За словами о. Тараса Бублика, він їздив на Закарпаття, до Києва, Кривого Рогу та Криму, підтримував контакти з римо-католиками в Україні такраїнах Балтії, а також звершував священничі свячення для підпільних спільнот.
Сам владика згадував про священників, яких висвячував у Латвії та Петербурзі: «Святив я священників у Латвії, конвертитів, які з лютеранства поверталися до католицької віри… Святив приготованих жидів, які були охрещені в Католицькій Церкві й готувалися до священства. Висвятив їх у Петербурзі».
Історик о. Василь Гаранджа зазначає, що в умовах підпілля священники служили там, де на них чекали і куди вони могли дістатися. Владика Павло переходив із села до села, служив у приватних будинках, сповідав, хрестив і вінчав, розширюючи таким чином мережу душпастирської опіки за межами Галичини.
Молитва як спосіб життя
Отець Василь Мельничук розповідає, що коли владика Павло ходив дорогою пішки, то обов’язково з вервицею в руках. Довгих розмов майже не було, натомість — молитва.»Ми йшли й молилися, передусім — за єдність України. На його єпископському гербі навіть є слова: «Боже, нам єдність подай»», — згадує душпастир.
За словами священника, владику боліла не лише розділена країна, а й розділена Церква. Він не засуджував священників, які під тиском радянської влади перейшли до московського православ’я, але дуже вболівав через сам факт цього поділу і постійно молився за єдність.
З роками владика через діабет майже втратив зір і вже не міг читати Молитвослов. «Тоді, — розповідає о. Василь, — він ще більше молився вервицю й Ісусову молитву. Я думаю, саме це дало йому силу витримати усі лихоліття й організувати підпільну семінарію, вихід Церкви з підпілля, а потім розбудовувати новостворену Коломийсько-Чернівецьку єпархію».
З радістю прийняв власний вирок
Серед архівних документів, на які звертає увагу о. Тарас Бублик, особливе місце посідають два свідчення. Перше — спогад самого владики Павла про судовий процес після арешту. Один зі свідків, літній дяк Онуфрій Морекіт із Надорожної, відкрито засвідчив перед судом свою віру. Це настільки вразило єпископа, що власний вирок він прийняв зі спокоєм: «Мені сльози покотилися, не зі смутку, не тому, що я ув’язнений, мене судять, а сльози радості, що всі свідки засвідчили офіційно, публично перед урядом про свою віру, засвідчили непохитно, твердо. Я кажу сам до себе: „Боже, дякую Тобі, я сміло іду до тюрми. Я готовий і вмерти, бо праця недаремною вийшла за тих людей, за Церкву“. Я з радістю прийняв вирок, який мені зачитали іменем закону».
Друге свідчення походить із матеріалів слідчої справи КДБ 1959 року. У характеристиці зазначалося: «Шляхом внутрікамерної розробки Василика і роботи з ним у процесі слідства було встановлено, що він являється уніатом-фанатиком і готовий понести будь-яке покарання, за жодних обставин він не відмовиться від своїх релігійних переконань».
«Я завжди був вільний»
Попри табори й заслання, владика Павло Василик ніколи не називав себе невільником. «Невільник — це той, хто відійшов від Бога, хто став рабом світу, пристрастей чи матеріальних речей. А я завжди був вільний, бо завжди йшов за Христом», — пригадує слова єпископа о. Василь Мельничук.
За спогадами о. Василя, владика Павло розповідав, що організовував своїх співв’язнів різних національностей для спільної молитви, готував їх до Сповіді й Святого Причастя, а після Літургії виголошував проповіді. “Один зі священників тоді сказав йому: “Дияконе, та ви тут як єпископ!”. На це він відповів: “Вважайте, що так””.
Його перші табірні проповіді були про терпіння, свободу, Церкву та Україну. «Він говорив, що ця система, як і всі інші безбожні системи, колись мине, Церква буде вільною і Україна буде вільною. За такі слова його не раз сильно „парили“, але він не замовкав», — зауважує о. Василь Мельничук.
Легалізацію Церкви не зустрічав — за неї боровся
За словами о. д-ра Василя Гаранджі, у своїх архівних інтерв’ю владика Павло Василик неодноразово підкреслював, що не сприймав легалізацію УГКЦ 1989 року як момент, із якого Церква почала існувати відкрито. Для нього вона була живою задовго до офіційного визнання державою.
«То треба ставити питання тим, які не боролися за легалізацію, як вони зустріли. Я її не зустрічав, я за неї боровся і тим жив. І це довів своєю працею, своїм терпінням всім. В мене не було зустрічі з легалізацією. Я її постійно легалізував з хвилі свого священства, з хвилі свого дияконського служіння. Я все її легалізував і для мене тої зустрічі не було. В мене тільки з нагоди тої легалізації, яка вже наступила, тільки подвоїлася праця більше, я став використовувати кожну секунду для добра Церкви, для розширення нашої Української Греко-Католицької Церкви», — згадував владика.
Отець Василь Гаранджа зауважує, що ці слова не є повним історичним описом виходу УГКЦ з підпілля, адже вони містять особисту оцінку владики Павла. Водночас вони добре показують його спосіб мислення: для нього існування Церкви не залежало від її визнання радянською державою.
В іншому архівному інтерв’ю єпископ пояснював, чому не погоджувався на обмежену легалізацію: «Я не міг себе заспокоїти тим, що вистачить нам церква одна на один район».
Для нього важливим був не дозвіл на окремі громади, а право УГКЦ на повноцінне й відкрите життя. «У цьому виявлялася одна з найвиразніших рис владики: він мислив не категоріями поступки, яку можна випросити в радянської адміністрації, а категоріями повного права Церкви на відкрите існування», — підкреслює вищезгаданий священник.
Діяв так, ніби Церква вже була вільною
Вихід УГКЦ з підпілля став результатом діяльності багатьох людей і середовищ — підпільної ієрархії, священників, монашества й мирян, правозахисного та національно-демократичного руху, Апостольського Престолу та української діаспори. Важливим чинником стало й послаблення радянської системи.
Отець Василь Гаранджа звертає увагу на послідовність владики Павла Василика в останні роки підпілля. У 1987 році він узяв відповідальність за публічну заяву на захист УГКЦ, у 1988-му виступав перед представниками Апостольського Престолу від імені Церкви, яку радянська влада не визнавала, а в 1989 році став одним із ініціаторів московського голодування та відкритих богослужінь на Івано-Франківщині. У 1990 році він брав участь у переговорах і входив до відновленої відкритої ієрархічної структури УГКЦ.
За словами о. Василя, владика Павло не чекав, поки радянська держава визнає існування Церкви, а служив і діяв так, ніби вона вже була вільною: «Наприкінці 1989 року влада дозволила реєструвати греко-католицькі громади. На той час заперечувати саме існування УГКЦ уже було неможливо. Павло Василик великою мірою причинився до того, що вона стала публічною реальністю ще до свого офіційного визнання».
До останніх днів жив Україною
Навіть коли важко хворів, як розповідає вищезгаданий священник, владика Павло не переставав думати про майбутнє Церкви. На зборах духовенства він постійно повторював: «Дбайте про Церкву. Маєте всі можливості, маєте свободу, маєте вірних. Служіть Богові, Церкві і залучайте до цього молодь».
Отець Василь Мельничук пригадує, що навіть у немочі владика найбільше любив спілкуватися саме з молодими людьми: «Він говорив їхньою мовою. Попри поважний вік і неміч, молоді люди хотіли його слухати».
«Останні місяці життя владики збіглися з Помаранчевою революцією. Сам він уже не міг виходити на майдани, але уважно стежив за подіями. Він казав мені: „Отче канцлер, ідіть і скажіть людям, що Церква є з народом. Що Вселенська Церква незнищенна і що сьогодні з українським народом є увесь католицький світ“», — розповів душпастир.
Після кожної поїздки, додав о. Василь, владика детально розпитував, скільки було людей, хто виступав і що говорив. Коли ж чув, що людям передавали його благословення, відповідав лише: «Ви добре зробили. А тепер ідіть із цим усюди, де тільки можна».
Для себе не надбав нічого
«Він дуже багато зробив для Церкви. Придбав приміщення для Карітасу і дяківсько-катехитичноїшколи, розбудовував єпархіальні структури. Але для себе не надбав нічого. Для себе він ніколи не жив. Усе, що мав, віддавав Богові, Церкві й українському народові», — каже о. Василь Мельничук.
Жертовність єпископа підкреслює й о. Микола Романенчук: «Бувало, владика Павло роздавав усі гроші й не мав за що купити ліки. Він мав цукровий діабет, але завжди спершу допомагав іншим, а вже потім думав про себе. Для тих, хто працював поруч із владикою, це не було винятком, а звичним способом його життя».
Усе, що мав, єпископ спрямовував на потреби Церкви. Одним із найбільших його проєктів стало будівництво катедрального собору в Коломиї.
Будівничий собору
Для о. Миколи Романенчука, тодішнього економа Коломийсько-Чернівецької єпархії, а нині пароха храму Вознесіння Христового у Тростянці, владика Павло був передусім будівничим. Він бачив майбутній катедральний собор не лише як величний храм, а як духовний центр усієї єпархії.
Він мріяв, щоб сюди могли приходити тисячі людей.»Владика Павло хотів побудувати дуже великий собор — на п’ять тисяч осіб. Для нього це мав бути не просто храм, а духовний осередок. Коли площа не дозволила реалізувати цей задум, архітектори знайшли рішення: збудували ще нижній храм. Верхній вміщує близько трьох тисяч людей, нижній — ще дві тисячі. Так вдалося здійснити його задум», — розповів о. Микола.
За словами священника, найбільшим меценатом будівництва був сам владика: «Він шукав допомоги всюди. Їздив, зустрічався з людьми, просив, переконував, знаходив доброчинців, аби тільки будівництво не зупинялося».
«Поховайте мене в рідній землі»
Особливо закарбувалася в пам’яті о. Миколи Романенчука розмова про останню волю владики. У проєкті катедрального собору була передбачена крипта. Однак владика казав, що її там не треба і просив поховати його поряд із храмом.
За словами о. Василя Мельничука, владика неодноразово повторював це прохання: «Він казав нам: „Якщо я помру, то в крипті мене не треба — я там насидівся досить. Коли прийде мій час, поховайте мене біля собору. Може, хтось прийде, перехреститься, помолиться, посадить квітку чи засвітить свічку“».
Волю єпископа виконали. Сьогодні він спочиває білякатедрального собору, будівництво якого розпочав.
Підготувала Діана Мотрук
Фото з архіву Коломийської єпархії
Департамент інформації УГКЦ