Для Олександра Борисовича Дубового дерево — це не просто матеріал, а спосіб діалогу зі світом. Професійний педагог, мешканець села Дубові Гряди, вже багато років займається різьбярством. Те, що колись почалося з простої студентської цікавості, переросло у справу всього життя, яка сьогодні захоплює і односельців, і журі та відвідувачів виставок.
Потяг до роботи з деревом з'явився в Олександра Борисовича ще в студентські роки. Він згадує, як спостерігав за старшокурсниками та одногрупниками, які з неймовірним азартом вирізали щось з деревини. Результати їхньої роботи вражали, тож з'явилося й власне бажання спробувати.
Починав майстер з найпростішого — треба було «набити руку». Першими виробами стали декоративні маски, схожі на африканські. Згодом, коли прийшов досвід, Олександр Дубовий перейшов до значно складніших технік: почав створювати об'ємні картини та художні панно. Ба більше, майстерність автора вийшла за суто декоративні межі. Свого часу він власноруч виготовляв навіть арбалети та верстати. Верстати робив разом зі своїми учнями, а потім ці знаряддя використовували безпосередньо на уроках праці.
Як шкільний учитель, Олександр Борисович помічає, що сучасні діти охоче переймають базові навички роботи з деревом. Проте формат звичайного уроку має свої обмеження — навчитися глибокого, детального різьблення за сорок п'ять хвилин просто неможливо. Ситуацію суттєво ускладнив і вимушений перехід на дистанційне навчання, який фактично унеможливив розвиток цього ремесла на базі школи. Через це послідовників, які б перейняли справу майстра на професійному рівні, у нього наразі немає.
Попри цей прикрий факт, Олександр Дубовий не полишає різця. Його творчість продовжує радувати близьких, земляків та абсолютно незнайомих людей. Роботи майстра неодноразово експонувалися на місцевому, районному та обласному рівнях, де регулярно отримували високі відзнаки та нагороди.
Чимало своїх виробів Олександр Борисович просто роздарував. Сьогодні друзі та родичі, запрошуючи його на свята, одразу просять: «У подарунок не хочу нічого купованого, а твій виріб прийму із задоволенням».
Попри те, що ручна робота — це копітка праця, яка має цінуватися високо, автор рідко продає власні витвори. На це є дві причини. По-перше, на практиці реальну вартість такої праці мало хто готовий заплатити. По-друге, Олександр Борисович зізнається, що інколи йому просто шкода продавати роботи: він знає, що стовідсотково вже не зможе повторити те чи інше панно або картину.
У майстра є близько десятка особливих робіт. Вони настільки дорогі його серцю, що він завжди тримає їх біля себе в кімнаті. Навіть якщо доводиться «переїжджати» з однієї кімнати в іншу у межах свого ж будинку, ці речі першими вирушають із ним — аби просто бути поруч, щоб на них можна було дивитися й милуватися в будь-який момент.
Найважчим етапом у всьому процесі різьбярства Олександр Борисович називає… вигадування назв для своїх робіт. Саме тому більшість його творів залишаються «безіменними». Імена отримують лише ті картини та панно, які відправляються на виставки — там назва потрібна суто «для протоколу».
Ідеї та зразки для майбутніх робіт автор здебільшого знаходить в Інтернеті. Проте сухе копіювання — не його метод. Коли хочеться змінити сюжет або додати виробу індивідуальності, на допомогу приходить дружина. Вона має справжній хист художника, тому завжди може підказати вдале рішення, скоригувати композицію або навіть власноруч домалювати потрібні деталі на ескізі. Так у творчому тандемі та родинному колі народжується мистецтво, яке зберігає тепло рук майстра з Дубових Гряд.
