Материнство нелегка робота, а багатодітне материнство – подвиг, на який здатна не кожна жінка. Але в селах Огіївського старостинського округу аж троє жінок зважилися на це. Вони народили та виховали прекрасних дітей, за що й отримали почесні звання Матерів-героїнь.
Мабуть, жодна з них не думала про звання, коли вставала до світанку, щоб встигнути приготувати сніданок на родину й попорати господарство. Орденів та указів у цих хатах ніхто не рахував. Рахували хліб, зошити, зимові чоботи, а ще дні до приїзду того, хто далеко. Усе це лягало на жіночі плечі так тихо, що збоку здавалося буденністю. А буденність, якщо тримати її роками, без вихідних і без скарг, і є найтяжчою роботою на землі.
Ці троє жінок дуже різні. Одна приїхала з Львівщини «на сезон», а лишилася на все життя. Друга пам'ятає колгоспні ферми й матір, що повернулася з німецького полону без ніг. Третя виховує дітей так, щоб вони могли вчитися навіть тоді, коли довкола вибухає. Єднає їх одне: до кожної з багатьох своїх дітей вони ставилися як до єдиної.
Ольга Андріївна Кодунова
У 1985 році з Турківського району на Львівщині до Тернуватки приїхала молода жінка з валізою. У валізі було тільки найнеобхідніше й чіткий план: відпрацювати сезон, заробити копійку й повернутися до двох старших дітей, які чекали вдома. Тисячі людей їздили тоді в заробітки так само, і майже ніхто не збирався лишатися.
У долі були свої плани. У наших краях Ольга Андріївна знайшла не лише роботу. Того ж таки 1985-го познайомилася з місцевим хлопцем Анатолієм і, як кажуть у народі, звила гніздечко. Сезон минув, потім ще один, і виявилося, що додому вона вже не поїде. Дім тепер був тут.
Що не боїться роботи, Ольга Андріївна довела справою. Багато років вона була дояркою в місцевому колгоспі, до самої пенсії. Ферма не знає свят, корів доять і вдосвіта, і вночі, і в мороз. А вдома чекало господарство й діти. Три нових серця додалося до тих двох, що лишилися за горами. Разом з чоловіком вони виростили п'ятьох: синів Сергія, Олександра, Григорія, Мар'яна та доньку Ганну. На жаль, одного з синів, Олександра, вже немає.
Діти виросли на тутешніх хлібах і взяли від землі її силу. Але від мами їм дісталася ще й міцна карпатська вдача. Вона не гнеться під вітром і не просить поблажок. Ця вдача згодилася, бо життя не пощадило цієї родини.
Війна зайшла у двір Ольги Андріївни. Загинув на війні чоловік онуки, і маленький правнук росте без батька. Двоє синів, Мар'ян і Григорій, стали на захист України вже під час повномасштабної агресії з боку рф. Що відчуває мати, коли її діти між домом і фронтом, словами не скажеш. Тут допомагає тільки те, що вона вміє найкраще: тримати двір, годувати птицю й жити далі, щоб синам було до кого вертатися.
Тепер Ольга Андріївна на заслуженному відпочинку. Разом з чоловіком вони порають господарство й чекають Перемоги, миру та дітей додому.
Сім онуків, правнук, хата, повна голосів, коли збирається рідня. Колись вона приїхала «ненадовго», а лишилася назавжди й стала для села своєю, душею і гордістю. У Тернуватці кажуть, що вона завжди першою прийде на допомогу, якщо потрібно.
Звання Матері-героїні Ольга Андріївна отримала 7 березня 2013 року.
Лідія Володимирівна Калініна
Вона народилася в 1949 році в селі Соколова Балка на Полтавщині. Через три роки мати з бабусею перевезли її в Огіївку, де вже жила рідня. Тут минули дитинство й юність. Дев'ять класів місцевої школи, а далі робота, яка в ті роки не питала, чи хочеш ранніх підйомів, чи ні. Лідія Володимирівна була дояркою й свинаркою, полола колгоспні ланки й не цуралася жодної роботи.
З чоловіком Анатолієм вони виростили шестеро дітей: чотирьох синів і двох доньок. Старший син Олександр, 1968 року народження, у свій час служив в Афганістані, тож материнський страх за військового їй знайомий здавна.
Кожній дитині вона віддала шматочок душі й навчила любити рідну землю, шанувати людей і не боятися праці. Троє дітей з родинами живуть там, де народилися, ще один у сусідньому селі. Люди кажуть, що це найкраща похвала матері: діти не розлетілися світом, а лишилися поруч.
Про неї в селі розповідають одну історію: вона вміла ділити буханець так, щоб ніхто не встав з-за столу голодним. Здається дрібницею, але хто бачив, як шестеро дітей дивляться на одну хлібину, той розуміє, що це мистецтво. Тут потрібні рівна рука, терпіння і, любов, яка не ділиться, а множиться.
Найтяжчий іспит для Лідії Володимирівни прийшов з материної долі. Її матір у роки Другої світової примусово вивезли до Німеччини. Там вона працювала на заводі, а повернулася додому без обох ніг. Нещастя сталося по дорозі на нічну зміну. Жінка йшла залізничною колією, спіткнулася, і потяг не дав їй отямитися. Доглядати безногу матір, виховуючи при цьому власних дітей, під силу не кожному. Лідія Володимирівна доглянула, змогла, її уваги та серця вистачило всім.
Тепер вона живе з молодшою донькою. Онуків у неї п'ятнадцятеро, правнуків семеро, тож у неділю на подвір'ї гамірно. Але вона не з тих, хто довго всидить на місці. Це дуже активна та позитивна жінка.
Лідія Володимирівна співає в жіночому ансамблі «Україночка» Огіївського сільського клубу. Хто чув жіночий хор, що виводить стару українську пісню, той знає, що це голос усіх жінок, які колись так само співали над колискою.
Звання Матері-героїні Лідії Володимирівні присвоїли у 2015 році.
Людмила Вікторівна Шпак
Ця історія відданого материнства пишеться просто зараз, просто на наших очах. Людмила Шпак народилася 14 лютого 1973 року в Огіївці, в багатодітній родині, де виховували дев’ ятьох дітей. У 1990-му закінчила місцеву школу зі срібною медаллю, а в 1995-му Дніпропетровський аграрний університет за фахом ветеринарної медицини. Вона вже тоді була з тих, хто завжди доводить справу до кінця.
Кар єру вона почала в колгоспі «Більшовик» ветеринарним лікарем. Потім господарство перетворилося на СВК «Україна», і Людмила Вікторівна працювала там до 2018 року. Ветлікар на селі рятує худобу і заразом залишається людиною, до якої йдуть о будь-якій порі за порадою чи консультацією, тож робочий день, фактично, ненормований.
З чоловіком Володимиром Івановичем вони живуть у Тернуватці, мають підсобне господарство. Зараз Людмила Вікторівна на пенсії, а двір, за словами односельців, у неї завжди чистий, затишний, а сама вона привітна й охайна.
Подружжя виростило шестеро дітей, і кожне пішло власною дорогою.
Любов народилася в 1997-му. Вона закінчила Харківський університет імені Каразіна з відзнакою, магістр біології, а нині працює менеджеркою в ІТ-компанії. Через повномасштабну війну живе у Польщі й, судячи з відгуків, лишається такою ж врівноваженою й чемною, як удома.
Анна, на рік молодша, закінчила Харківський економічний університет за програмою «Економічна кібернетика». Тепер у неї власна родина. Чоловік Володимир, а в 2024 році народився синочок Тимофій, і Анна нині в декретній відпустці. Це перший онук у цій сім'ї, і бабуся має чим пишатися.
Микола народився в січні 2000 року. Він отримав професію малярa, працював у Харкові в мережі супермаркетів. А в березні 2024 року підписав контракт зі Збройними силами. Пройшов базову підготовку у Великій Британії в межах операції «Інтерфлекс», а нині захищає державу на Харківському напрямку. Командири й знайомі кажуть про нього одне: відповідальний, працьовитий, завжди готовий допомогти.
Три молодші доньки Юлія, Ольга й Інна ще вчаться. Одна на той час була дев'ятикласницею, інша семикласницею, наймолодша четвероклассницею. Навчаються онлайн, бо так нині безпечніше. Мати вміє організувати навчання так, щоб не лишилося жодного «не встигла»: все потрібне є, оцінки добрі й відмінні, а в олімпіадах і конкурсах дівчата беруть участь і досягають хороших результатів.
Допомагає в цьому батько. Володимир Іванович очолює батьківський комітет ліцею, тож школа для цієї родини не чужа територія. Батьки стежать за навчанням дітей, цікавляться успіхами й не пропускають жодної зустрічі. Сусіди й односельці про цю сім'ю кажуть найпростіше й найдорожче слово: порядні. Діти змалку чули про чесність, відповідальність, повагу до людей, а ще бачили, що слова в цій хаті не розходяться зі справою.
8 травня 2026 року Людмилі Вікторівні указом Президента №373/2026 присвоїли почесне звання «Мати-героїня» за материнську самовідданість і зразкове виховання дітей. 17 вересня начальник Берестинської районної військової адміністрації Володимир Птишник вручив їй державну нагороду. Було, мабуть, і тепло, і трохи ніяково: вона з тих, хто не звик, щоб його хвалили при людях.
Ці жінки мало схожі одна на одну. Різні села, різний вік, різні випробування: і колгоспна ферма, і потяг у нічній темряві, і чужі краї, куди розлетілися діти. Утім, є щось спільне. У кожній хаті, де росли ці діти, був хліб, на який вистачало всім, і мама, яка не казала «не можу».
Звання Матері-героїні це державна відзнака. Але справжня нагорода для кожної з них інша: дорослі діти, які не забувають шлях до рідного порогу, онуки, що вмощуються на коліна, й односельці, які при зустрічі вклоняються трохи нижче, ніж зазвичай. Цим жінкам у селі завжди раді, а по-іншому й не буває.
