Світ тримається на людях, чия душа здатна берегти пам’ять про коріння, а серце — беззастережно віддавати себе іншим. Валентина Василівна Перевишко — саме з цієї рідкісної когорти. Педагог за покликанням, колишня директорка Лигівського ліцею, авторка поезій та глибокої прози, а також одна з ініціаторів заснування літературної премії імені Михайла Чабанівського, вона присвятила своє життя тому, щоб плекати в людях людяність, світло та любов до рідної землі.
Збережена пам’ять зниклих хуторів
Витоки її творчої долі сягають мальовничого куточка Слобожанщини. Народилася Валентина Василівна у Закутнівці — так місцеві жителі поетично називали частину села Нововолодимирівка, де дві степові річки зливалися, утворюючи тихий і затишний кут. Дитинство та юність майбутнього педагога пройшли у дідуся з бабусею на хуторі Химичівка. Ці місця стали для неї не просто географічною точкою, а справжнім джерелом духовної сили та натхнення.
Пізніше, готуючи до друку свою збірку новел, Валентина Василівна взяла собі промовистий псевдонім — Катерина Химиченко, віддавши шану рідній Химичівці. Сьогодні вона шкодує, що того невеличкого хутора вже немає на мапі — як і багатьох інших малих українських сіл, які безжально розчинилися у вирі часу. Проте Химичівка не зникла безвісти: вона назавжди оселилася у віршах та новелах письменниці.
Одного разу під час літературного заходу в Сахновщині, коли Валентина Василівна читала свої твори, в залі не залишилося байдужих. Її щирі рядки про рідну домівку розчулили до сліз людей, які колись так само зростали у схожих маленьких хутірцях і селах. Це була не просто поезія, а голос спільної пам'яті. Саме тому одна з найзаповітніших мрій Валентини Василівни, щоб на місці кожного зниклого села чи хутора з'явився пам’ятний знак. Вона переконана: ми не маємо права допустити, аби ці куточки нашої історії затерилися й остаточно зникли зі спогадів майбутніх поколінь.
Стіни, що пам'ятають юність: від вожатої до директорського крісла
Попри високий поетичний лет, основною справою життя В. В. Перевишко завжди залишалася педагогіка. Цій шляхетній професії вона віддала усю себе без залишку. Перші кроки на освітянській ниві були символічними: юна Валя повернулася педагогом у ту саму школу, яку зовсім нещодавно закінчила ученицею. Першою її посадою була робота старшої вожатої. Поява вчительки-початківця трохи спантеличила тодішнього директора, який звик сприймати її як звичайну школярку. Проте молода вчителька швидко довела свою високу фаховість, залізну дисципліну та вражаючу працездатність.
Роки сумлінної праці, безперервного самовдосконалення та щирої любові до дітей далися взнаки: згодом вона посіла директорське крісло. На чолі закладу Валентина Василівна Перевишко пропрацювала чверть століття — незабутні та насичені 25 років непохитного служіння рідній школі.
Бути керівником навчального закладу — це величезна відповідальність і щоденний виснажливий труд. Адже директор має не лише проводити якісні уроки та контролювати складний навчально-виховний процес, а й брати на свої плечі весь тягар господарської частини. Сьогодні Лигівський ліцей має вигляд не просто красивої, а й надзвичайно зручної, сучасної та затишної будівлі. А це, на хвилиночку, сімдесятилітня споруда: вже 1 вересня 2026 року заклад відзначатиме поважний ювілей відкриття. Саме у ці стіни колись юна Валя вперше зайшла школяркою, згодом повернулася педагогом, а вийшла з них уже досвідченим, мудрим і шанованим громадою керівником з багатолітнім директорським стажем за плечима.
Випробування господаркою: «губернаторська» тріщина та міцна підтримка
За чверть століття керівництва приміщення школи пережило чимало ремонтів, і кожен з них вимагав від директорки неабиякої витримки та організаторського таланту. Особливо яскраво Валентині Василівні запам'ятався візит одного з губернаторів області. Високий гість, оглядаючи заклад, щиро похвалив охайний і гарний фасад будівлі. Проте, увійшовши до актового залу, одразу звернув увагу на прикру деталь — тріщину на стелі. Реакція керівника області виявилася цілком адекватною та конструктивною: замість критичних зауважень він оперативно виділив кошти на ремонт.
Втім, покладатися лише на випадкові візити можновладців було б необачно. Головною опорою школи у господарських справах протягом багатьох років залишалося місцеве господарство — ПСП «Агрофірма «Прогрес» та його безпосередній керівник В. О. Моргун. Для Валентини Василівни він був не просто надійним партнером, а й однокласником. Разом вони зробили чимало добрих справ задля процвітання закладу та рідного села. Звісно ж, школа завжди «тримала форму» і завдяки постійній підтримці батьків учнів та активній позиції старостату села Лигівка, які завжди з готовністю підставляли плече у скрутну хвилину.
Творче покликання: коли вчитель і учень ростуть разом
Проте жодні ремонти, будівництва чи господарські клопоти, якими б складними вони не були, ніколи не перекривали для Валентини Василівни головної суті педагогічної діяльності. А цю суть В. В. Перевишко вбачає у тому, щоб розкривати та розвивати творчий потенціал кожного учня та кожного вчителя.
Валентина Василівна з гордістю згадує досягнення своїх вихованців. Учні з Лигівки неодноразово виборювали призові місця у конкурсах ораторського мистецтва та предметних олімпіадах різних рівнів. Шкільне життя вирувало: діти з великим захопленням та задоволенням брали участь у шкільних виставах та святах.
Те саме й серед педагогів. «Її» вчителі послідовно та сміливо брали участь у районних конкурсах «Вчитель року», показуючи високий рівень фахової підготовки. Прикладом для них була сама директорка: Валентина Василівна й сама брала участь у цьому професійному змаганні й виходила з нього переможницею.
Особливою гордістю для В. В. Перевишко завжди були люди, з якими їй випала честь працювати пліч-о-пліч. Створена нею атмосфера творчого пошуку, наукової допитливості та постійного самовдосконалення дала вражаючі результати: двоє педагогів Лигівського ліцею, котрі розпочинали свій професійний шлях і зростали як фахівці під керівництвом Валентини Василівни, здобули високі вчені ступені. Це стало найкращим доказом того, що сільська школа є не просто навчальним закладом, а справжнім осередком науки, високої культури та педагогічної майстерності.
Пам'ять, втілена у слові
Багатогранність особистості Валентини Василівни Перевишко вражає. Поєднуючи суворий характер керівника з тонкою художньою натурою, вона стала однією з ініціаторок заснування відомої літературної премії імені Михайла Чабанівського. Фундаторами премії стали органи місцевого самоврядування (тоді Сахновщинська районна рада, нині Сахновщинська селищна рада) та ПСП «Агрофірма «Проогес». Спільна праця освітян, письменників і представників місцевого господарства та владних інституцій дала змогу надати премії офіційного статусу, залучити широке коло авторів з усієї України та перетворити її на дієвий інструмент підтримки сучасної української літератури й ушанування пам'яті видатного земляка-письменника.
Озираючись на пройдений шлях, можна з упевненістю сказати: життєвий приклад Валентини Василівни — це орієнтир того, як треба любити свою професію, свій край та людей навколо. Вона змогла поєднати непоєднуване: господарський хист і ніжну поетичну душу, вимогливість керівника й материнську теплоту педагога. І доки живуть її вірші, доки дзвенять дитячі голоси у світлих класах Лигівського ліцею, доти триватиме той самий політ почуттів, який надихає думати й творити серцем, як написала в одному з віршів сама Валентина Василівна.