У сучасному медіапросторі популярне слово «self-made» — людина, яка зробила себе сама. У контексті українського села цей термін зазвичай трансформується у прозаїчне «важка праця від світанку до заходу». Але історія Лесі Шикітки — це не про виживання, це про те, як абсолютний брак стартових можливостей компенсується колосальною внутрішньою енергією. Сьогодні її знають як завідувачку Тавежнянського сільського клубу, Почесного громадянина Сахновщинської громади та офіційну носійку елемента нематеріальної культурної спадщини (НКС) України «Знання і практики приготування Сахновщинського короваю». Проте починався цей шлях там, де про високу культуру зазвичай не думають — на тваринницькій фермі. Від роботи на фермі до перших пляцків
Життя в селі рідко пропонує легкі старти. Коли Леся закінчила школу, у батьків просто не було фінансової спроможності дати доньці вищу освіту. Реальність виявилася безкомпромісною — довелося йти працювати на ферму. Робота з великою рогатою худобою — це жорсткий графік, який повністю підпорядкований фізіології тварин: перше доїння на світанку, обідня зміна, вечірнє доїння пізно ввечірі. Додайте сюди власне домашнє господарство, город та побут. За таких умов у більшості людей доба звужується до маршруту «робота — дім — сон».
Але Шикітка виявилася оптимісткою з рідкісним імунітетом до втоми. Роботу на фермі вона сприймала як практичний тренінг перед дорослим життям, але душа вимагала альтернативи. У часи, коли про інтернет-майстер-класи чи кулінарні курси ніхто й не чув, а матеріальний стан не дозволяв кудись їхати, вона знайшла вихід на власній кухні. Леся почала пекти пляцки за маминими рецептами. Мати, побачивши цей запал, без зайвих слів поступилася місцем біля духовки. Випічки ставало так багато, що домашні не встигали її з’їдати. Дівчина почала пригощати колег по фермі. Один з цих тортів, до слова, став доленосним — саме за чаюванням з кондитерськими виробами Лесі зав'язалися стосунки з її майбутнім чоловіком.
Знаково , що уже в часи нелегкої роботи на фермі у Лесі проявилася її мультифункціональність. Поки інші відпочивали, Леся малювала картини, розписувала ворота, вирощувала квіти, ліпила фігурки з гіпсу та пінопласту й приймала перші замовлення на торти від односельців.
Реанімація культури: клубний кейс
Енергію та естетичний смак молодої жінки помітили в громаді й запропонували очолити сільський клуб. Те, що Леся побачила, прийнявши посаду, могло демотивувати будь-кого: занедбане, практично напівзруйноване приміщення, де ремонту потребувало абсолютно все — від підлоги до вікон.
Замість того, щоб писати скарги, Леся Олександрівна засукала рукава. Вона інвестувала в перший ремонт клубу не лише свій час, а й власні кошти. До процесу реанімації будівлі долучила чоловіка — він допомагав і з будівельними роботами, і зі створенням масштабних декорацій для майбутніх вистав. Паралельно завідувачка «штурмувала» сільську раду із заявами про матеріальну допомогу, й ці зусилля теж не були даремними. Помітивши неабиякий ентузіазм молодої завідувачки, сільські голови підтримували її ініціативи.
Результат не змусив себе чекати. Коли місцеві жителі побачили, що клуб перестав бути «пам'ятником радянського занепаду», туди повернулося життя. Сьогодні Тавежнянський клуб — це живий простір. На репетиції, заходи чи просто пограти в більярд сюди стабільно приходить близько трьох десятків місцевих юнаків та дівчат, підтягується й молодь з сусідніх сіл. Для них Леся Олександрівна — просто «тьотя Леся», близька людина, яка і вислухає, і нагодує млинцями, рулетами чи пряниками під час регулярних домашніх дегустацій та кулінарних майстер-класів. А уважний відвідувач одразу помітить фірмовий стиль завідувачки: настінні розписи в клубі та в неї вдома виконані однією рукою.
Коровайна дипломатія та виклик критиків
Сьогодні бренд Лесі Шикітки — короваї. Але її перший професійний досвід у цій сфері був суцільним експромтом. Коли Сахновщина ще була районним центром, оголосили масштабний ярмарок, де кожна громада мала презентувати щось автентичне. Нова завідувачка клубу вирішила: це має бути коровай. Проблема була в одному — вона ніколи в житті його не пекла.
У стислі терміни Леся знайшла місцеву майстриню — бабусю Лідію, що була родом з Донеччини. Та випікала візуально прості, схожі на «кирпичик», але неймовірно здобні й смачні хлібини. За один день Леся перейняла базову технологію. Вони разом спекли два короваї, а далі ввімкнулася Лесина кондитерська фантазія. Вона використала мастику, з якою працювала під час оформлення тортів, і створила унікальний для короваїв того часу декор: маки, колоски, журавлі.
Цей візуальний «почерк» став її візитівкою. Проте після успіху на хлібопекарську моду звернули увагу консерватори. Коли відділ культури замовив у Шикітки великий коровай на обласну виставку, Леся знову використала мастику. Поряд із захопленням пролунала й жорстка критика від прихильників традицій: «Що це таке? Це торт чи коровай? Хто прикрашає короваї мастикою?»
Для іншого це стало б образою, для Лесі Шикітки — тригером для професійного зростання. Вона прийняла виклик і досконало опанувала техніку створення складних орнаментів виключно з тіста — як пісного, так і здобного.
Загалом завдяки Лесиним короваям Сахновщина тричі брала Гран-прі на великих ярмарках обласного масштабу. А скільки тортів та короваїв переслано на замовлення у різні куточки України – не злічити. А ще весільні шишки та дивні, які у Лесі Олександрівни виходять напрочуд смачними та гарними!
Ідеальний авторський рецепт та статус НКС
Свій ідеальний авторський рецепт, який згодом увійшов до реєстру Нематеріальної культурної спадщини України, Леся виводила роками через метод спроб, помилок та нескінченних комбінацій інгредієнтів.
У 2023 році Сахновщинський коровай вийшов на міжнародний рівень. Голова Сахновщинської селищної ради Володимир Суєцький, вирушаючи до Польщі на офіційну зустріч голів громад, узяв з собою як головний презентаційний дипломатичний артефакт витвір Лесі Шикітки. Це був монументальний коровай з фігурою українки в центрі, оздоблений вишиваним рушником, калиною та квітами з тіста. Як згадує селищний голова, автентичний аромат української здоби настільки заповнив залу засідань, що іноземні колеги відверто ігнорували офіційний протокол, аби дізнатися, звідки цей запах.
Сама ж Леся дуже тішиться з того, що їй вдалося зберегти та розвинути свій творчий потенціал, а не поховати його під важким пластом сільської рутинної роботи. Стовідсотково реалізувати себе у кондитерській справі, малюванні, співі, та отримати за свій творчий доробок два почесні титули – дорого вартує. Майстриня зазначає, що відчуває величезну вдячність до тих, хто підтримував її починання, вірив, допомагав і тим самим вів до успіху.
Історія Лесі Шикітки — це точний маркер того, як працює сучасна регіональна культура. Без пафосних промов, через щоденну роботу в сільському клубі та збереження гастрономічного коду, який тепер захищений державою на найвищому рівні.
І так, рецепт її короваю – це ще й унікальний рецепт характеру майстрині, який вона по крихті складала довгі роки.